«Я створю клуб чоловіків, які втратили синів». Андрій Онистрат про життя після втрати.

Остап Онистрат загинув за місяць до свого 22-річчя під Угледаром. Він добровільно приєднався до ЗСУ в червні 2022 року. Брав участь у бойових діях у складі Десантно-штурмових військ. Потім був аеророзвідником у 68 окремій єгерській бригаді, де воював разом з батьком. Похований 6 червня 2023 на київському кладовищі «Берковці». Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Це пережити неможливо»

Коли це сталося, я пам’ятаю, як приїхав до моргу, мене не хотіли пускати, казали: «Ні, ні, тобі не можна це бачити». Але я зайшов, побачив, все зрозумів. І далі було відчуття, що мені потрібно якнайшвидше його фізично поховати. Адже це точка. Точка, яка переміститься на кладовище, куди я буду ходити і там плакати.

Я це усвідомлював протягом цих безкінечних двох днів між моментом, коли я зайшов у морг, і потім, коли відбулися похорони. Цей жахливий процес потрібно просто пережити. Я б не сказав «прожити». Тому що це не життя, це просто існування з однієї точки в іншу.

Після того як поховали, то… Я це прийняв.

Пережити чи прожити це неможливо. Просто потрібно жити з цим океаном болю. Тут немає універсальних стадій [проживання горя – ред.]. Це не нежить і не грип, коли спочатку болить горло, потім нежить, кашель, потім ти щось попив – і в кінцевому підсумку все пройшло.

Кілька днів тому я був на кладовищі. Хоча не можу там довго перебувати… Там тихо, і в залежності від вітру – шум прапорів. А син такий же усміхнений на фотографії. З осені 2022 року.

Фізично факт поховання має значення. Я не уявляю, як жити, якщо хтось у полоні або зник безвісти… Ти не знаєш, у тебе немає фізичного підтвердження смерті. Тобто, він може бути десь, а може і не бути десь. Це ще більш страшна історія.

Як змінила втрата

Я був мовчазний, думав, що всі розуміють все, що я думаю. Хоча це велика проблема, тому що у нас у кожного свій мозок, і ми по-своєму сприймаємо ті чи інші події.

Хтось казав, що я став більш сентиментальним. Те, що я можу заплакати через спогади… Я буду це робити і через 20 років.

Я став більш цинічним. До ворога. У мене немає жодних проблем з тим, щоб забрати чуже життя. Абсолютно холоднокровно. Це трохи інше, ніж просто бажання помсти. Це в принципі розуміти, що ми на правильному боці.

У мене товариш загинув два тижні тому. Сказати, скільки їх вже? Їх багато. З близьких вже під десяток. І у мене таке відчуття всередині: «Ось ще один».

Коли я був на кладовищі, випадково побачив могилу хлопчика, загиблого в травні 2022 року. Я не знав, що він похований на одному пятачку з Остапом. Він у мене юристом працював колись. Я побачив великий барельєф і згадав, як він загинув. Я не був на похоронах, але він, напевно, був одним з перших загиблих з близьких. Я в той час вже був на службі.

Про горювання чоловіків

Напевно, за традицією жінки більш чутливі до допомоги психологів, психологічним реабілітаціям. Але, знаєте, це як є чоловіки, які вважають, що намазати себе кремом – це чисто жіноча тема. А насправді у нас шкіра абсолютно однакова, і вона однаково це сприймає.

З точки зору допомоги – не знаю… Мені не потрібна ніяка допомога. Мене Валя вмовляла йти до психолога. А я казав: «Слухай, мені не потрібно це».

Я був у психолога 3 або 4 рази. Але я це не сприймаю як терапію… Ну, був у якихось розмовах. Але у мене не було такого, що я без цього не прожив би.

Коли закінчиться війна, я зроблю клуб чоловіків, які втратили синів. Я вважаю, що нам буде про що поговорити. Тому що дуже важливо, принаймні для мене, говорити з тим, хто може усвідомити глибину втрати.

«Не говоріть мені слів співчуття»

Я періодично зустрічаю людей, яких давно не бачив, і коли кажуть слова співчуття – я не хочу, щоб з цього починалося спілкування. Мені це боляче.

Я можу говорити про це з кимось із близьких друзів, але це повинна бути моя ініціатива. Це точно не людина, якого я не бачив 10 років, а тут він зустрічає мене і каже: “Чувак, мої співчуття”.

Буквально вчора я зустрів двох людей – і дві різні реакції. Один почав зі слів співчуття, і мені прямо захотілося втекти від нього, я не хотів з ними продовжувати спілкування. А другий хлопець якось підтекстом сказав, що знав Остапа, десь з ним був і воював. І це було комфортно.

Розмови з собою: що я зробив не так?

У мене дуже багато всяких розмов з самим собою. У свій час я підтримав, щоб Остап пішов в армію. І я шукаю відповідь на питання, все чи правильно я з ним робив? Я шукаю якісь підсвідомі помилки, які могли призвести до цього події.

Він у мене, наприклад, в останній час мріяв піти в штурмове підрозділення. Тому що йому не вистачало «екшну» в його роботі. А я його навмисно не хотів відпускати, тому що вважав, що це буде небезпечно. Тому… Я про все думаю. Це складно передати і важко описати.

Але я думаю і про те, що похід в армію змінив Остапа. Змінив радикально. І, можливо, це те, що йому було потрібно для того, щоб виконати свою місію.

Повторив би я це знову? В діалогах з собою я приходжу до того, що, мабуть, повторив би. Але у мене відповіді немає.

Я намагаюся трохи дистанціюватися і дивитися на процес з боку. Наче це я не про себе, а про когось, хто схожий на мене, і я оцінюю його дії щодо свого сина.

У мене багато фантастичних спогадів… За останній рік я з ним спілкувався просто космічно багато. Я стільки з ним пережив… А може, цього не сталося б. М