"Чи не викликає захоплення ворогом 500 км² жодних роздумів?" Інтерв'ю з Євгенією Закревською.

Ми зараз спостерігаємо значні зміни на лінії фронту, які не на нашу користь. Чи погоджуєтеся ви з оцінками, що фронт у нас фактично посипався? І в чому тоді ключова проблема: у системі управління, ресурсах чи нестачі людей?

Наша ключова проблема в тому, що ми досі не отримали ані технологічної, ані організаційної переваги над противником — ані в повітрі, ані на землі. На морі в певній мірі — так. Але цього недостатньо. Чисельної переваги у нас бути не може — ані в людях, ані в засобах, ані в БК (поки що). Тому дуже важливо отримати технологічну перевагу і вміти її використовувати для перемоги.

А тим часом, все одно потрібно стримувати противника на всій лінії фронту. І чим довше у нас відсутня перевага, тим дорожче таке стримування в людях.

Допомога партнерів сама по собі не перетворюється на перевагу. Хоча вона може допомогти в певній мірі створити паритет. Створення технологічної та організаційної переваги — пріоритетне завдання командування. Це не просто високотехнологічне рішення чи продукт — «супердрон» або «чарівний БК». Це рішення та технологія, які впроваджені на полі бою і дають можливість безпечно підійти ближче / вдарити далі / влучити точніше / поразити більше.

Такі рішення існують, але часто вони відірвані від реалій війни, і якійсь геніальній ідеї не вистачає якісної інженерної або просторової реалізації. Або навпаки — потрібно переломити звичку / лінь / упередження військових, щоб дійсно варте рішення запрацювало і розповсюдилося.

Слід максимально наблизити команди винахідників, інженерів, айтішників до реалій війни. До військових, до конкретних підрозділів, які використовують їх винаходи. А військовим дати доступ до винаходів ще на етапі їх створення. На етапі постановки технічного завдання. Скоротити вдвічі, втроє ланцюг R&D.

Я вважаю, що інкубатори ідей та стартапи з їх реалізації повинні бути організовані, створюватися безпосередньо в бойових підрозділах. Самі підрозділи у симбіозі з інженерами-винахідниками повинні бути такими інкубаторами / стартапами. Саме вони повинні отримувати фінансування на проведення розробок, тестування, виробництва і видавати готові протестовані реалізовані на полі бою продукти / рішення / засоби евакуації або систему мінування. А кращі з них повинні бути масштабовані на всю армію.

Щось подібне в дуже скороченому вигляді вже відбувається — там, де у просунутих командирів є знайомі виробники, доступ до волонтерських грошей, компетенція та ресурси на тестування та впровадження нового. Але це повинно бути системно і за бюджетні гроші.

Наступним хочу торкнутися болючого кадрового питання армії — великої кількості самовільно покидаючих частини (звучать цифри приблизно про 100 тисяч військових). Дійшло і до публічних проявів — я про кейс Сергія Гнездилова, який таким чином привертає увагу до встановлення чітких термінів служби або ж права на демобілізацію. В основі, очевидно, критична втома. Ви також третій рік на війні. Як думаєте, питання «Слухайте, а коли мені буде заміна?» досягло критичного запиту на справедливість?

Я два з половиною року в армії. А хтось вже 5, 6, 10 років воює. Я тут з 24 лютого 2022-го, а хтось з 2014-го, 2016-го. Хтось прийшов добровольцем, хтось залишився після строкової. Наше військо, яке взяло на себе удар у перші дні повномасштабного вторгнення, — це добровольці 2014-го, 15-го, 16-го років…

Я не суддя і не прокурор утомленим, у кого складніша ситуація, хто воює довше, ніж я, хто воює в піхоті.

Можу говорити тільки за себе — і я не піду в СОЧ. Я не можу уявити, наскільки потрібно втомитися, щоб відійти від того, що «не можна здавати своїх, які встряли в бій, і не можна прощати чужих, які тебе б'ють».

Запит на справедливість — це добре. Але вимагаючи таким чином справедливості для себе, ти одночасно відмовляєш у справедливості своїм товаришам, які залишаються в строю, і тим, хто вже в строю навіки. Я не вважаю, що справедливість особисто для мене важливіша, ніж для них.

Реалістична чи взагалі, на вашу думку, історія з чіткими термінами служби в нинішніх умовах? І чи повинно Міноборони, яке колись обіцяло законодавчо врегулювати це питання, зараз чесно прокомунікувати це питання?

Прості математичні розрахунки, порівняння швидкості втрат, мобілізації поповнення (яке ще треба навчити) і щоденне спостереження за наближенням червоного кольору на DeepState не дозволяють мені вірити в можливість «чітких термінів служби».

Говорити про заміну, коли новоприбулих людей не вистачає навіть на поповнення втрат, — трохи безглуздо.

Що повинно зробити з цим Міноборони? Принаймні, забезпечити своєчасну ротацію і реальне відновлення частин, які понесли втрати, — до того, як у них «закінчиться піхота». Забезпечити слажування частин після відновлення, поповнення та навчання. Дати можливість відгуляти цим військовим всі відпустки, не відгуляні з самого початку повномасштабки.

І ще я переконана, що під час ротації весь час, коли військовослужбовці не на полігоні, вони повинні бути вдома з рідними, у відпустці, за кордоном, в горах, на морі, на реабілітації. Тобто реально відпочивати, відновлюватися, спілкуватися з близькими, жити життя, пити лавандове латте, якщо їм це потрібно, відвідувати спортзали або театри. А не місити плац, «стояти на калитці» або безглуздо сидіти на ППД.

Як зробити все це можливим? Активізувати мобілізацію. Очевидно, вже давно потрібно оголосити обов'язкову мобілізацію жінок. Контролювати реальність надання відпусток і змінити підхід до ротацій. Але, крім того, звичайно, потрібне людське ставлення до військових з боку командирів усіх рівнів.

Потрібна відверта комунікація з суспільством? Я, чесно кажучи, не знаю, що може бути відвертіше, ніж DeepState.