«Юля програла без мене». Олексій Ковжун про співпрацю з Тимошенко, танки в Москві, «Азов» та пісні Цоя.

Про 1980-ті

Це був момент відмови від існування цієї х*рової радянської цивілізації в широкому сенсі. Я потім дізнався це визначення (ми тоді цього не знали) — внутрішня еміграція. Тобто ти живеш там, де живеш, просто не береш участі в їхніх інституціях, не береш участі в їхній щурячій гонці, якихось кар'єрах-шмальерах. Лише час від часу доводилося влаштовуватися на офіційну роботу, коли приходив дільничний і говорив: «У тебе є два тижні, інакше ти сядеш на два роки за тунеядство». І тоді або вантажником у магазин, або моя улюблена робота була — санітаром на «швидкій», яка, до речі, виявилася дуже корисною в плані розуміння людей.

Батьки, звичайно, турбувалися, бо у чоловіка має бути справа: «Ти ж цікавився хімією. Чому ти не закінчив університет?». Я відповідаю: «Бо мене вигнали КГБшники, відправили в армію на перевиховання — не допомогло. І я зрозумів, що яка хімія. В університеті у нас були два викладачі, які викладали українською. Аналітичну хімію викладав автор підручника українською, бо йому було байдуже. І Червінський викладав українською історію КПРС. Він говорив: «Ви не хіміки, ви радянські хіміки». І ця думка мені не давала спокою. Та й на фіг ту хімію, якщо вона радянська.

Я нещодавно читав у когось із своїх однолітків приблизно таке: ми думали, що разом боремося або якось протистоїмо радянській владі, а насправді ми недооцінювали, що це просто така версія русні.

Про субкультури і стройбат

У КГБшних протоколах я проходив як загадковий для мене хіпі-пацифіст. При тому що не був пацифістом.

У радянській армії я зброї не бачив, бо, як усіх неблагонадійних, мене відправили в стройбат. Це було таке квазівоєнне рабство насправді. Зі мною служили люди, які відсиділи в тюрмі, і вони скаржилися, що в тюрмі було набагато краще, вільніше і приємніше. І ніхто не крутив їм мозки, на відміну від радянської армії. Тобто навіть якби я був пацифістом, стройбат — окей.

В якийсь момент я вважав себе панком, бо любив психоделічну музику, і тоді ми всі курили марихуану. Про це можна говорити — навіть мої батьки знають, що я тоді курив марихуану. Тепер, на жаль, я виріс з цього. Але також любив якісь там Sex Pistols. З одного боку, це було piece & love, а з іншого — hate & war. І це було досить комфортно.

Про російський андеграунд

Коли-то приїхав покійний вже Саша Ліпницький, він був одним із культуртрейдерів на Московії, бас-гітаристом у «Звуках Му» і взагалі багато зробив для існування цієї андеграундної культури. І він приїхав у Київ десь на початку 2000-х, обняв нас із Сергієм Лисенком і подякував за те, що ми не *банулися. Я питаю: «В якому сенсі?». Він говорить: «Ну тому що всі *банулися». І ми потім під рюмку почали загинати пальці. Цой — помер, Мамонов — *банувся, тоді ще жив був, Летов — *банувся. Ну тобто всі.

Але я так розумію, що в агресивному російському середовищі не залишалося простору. Тому що все ж російське середовище виявилося набагато більш агресивним, ніж радянське.

Я пам'ятаю, як повернувся додому, і мені дали послухати перший альбом Doors і 81-й альбом King Crimson. У мене ці два альбоми під мишкою, і я йду по Хрещатику, а на центральному гастрономі (це навпроти ЦУМу) висить напис: «Комунізм = радянська влада + електрифікація всієї країни». І я розумію, що я носій абсолютної істини. Бо у мене є класна музика, а всі, хто тут ходить, просто читає це або бачить, — всі мудаки. В сучасній росії це неможливо.

Десь з 2014 року з російської музики можна було слухати якогось Цоя, а зараз це все одно неможливо. Тобто я не можу собі уявити. Альбоми стоять, бо це частина моєї біографії, частина моєї підліткової культури, але я не можу собі уявити, коли з друзями під рюмку — ось, а ну-ка Цоя включимо. Якось це дивно.

При тому, що це дуже смішна штука, коли питають: «А от як ви вважаєте, ті, кого ви знали, були б з нами чи проти нас?». Я точно знаю, що Цой був би зіркою в Південній Кореї або взагалі в Азії. І точно висловлювався б проти російської агресії. Навіть без спиритичного сеансу я точно можу це знати. Бо він був іншим, він не вписувався в цю радянську історію. І потім в російську не вписувався. Тобто він був такою окремою одиницею. Але знову ж таки, музика російською — ну ні, вибач, зовсім ніяк.

Про українську естраду

На жаль, українська естрада, яку я застиг, була соромною. Скажімо, «Кобзу», «Смеричку», Яремчука я відкрив для себе досить недавно, як би сумно це не звучало.

УТ-1 — це взагалі був такий заповідник жаху, куди трамваї приїжджають помирати. Де якісь викопні дяді і тітки завивали щось абсолютно викопне в жахливому світлі. Це було дуже не сексуально. І я вважаю, що УТ-1 в великому боргу перед українською нацією. Вони думали, що створюють такий заповідник, а насправді українське робили не сексуальним і не модним. Вони в цьому взяли участь.

«Територія А»? Вона сприймалася як нещо несуспільне, зроблене на колінці. І, скажімо, мені досі шкода. Я пам'ятаю, як мій добрий друг Толік Весклярський написав абсолютно геніальний хіт. Написав у знак протесту проти неякісної музики, яка була на «Території А». Ця пісня досі грає у мене в голові. «Полюби мене, Наталю». Абсолютно геніальна, «не потрібна мені та Австралія, будемо жити ми в УНР, полюби мене, Наталю, полюби, я умоляю». І я кажу: «Братан, зробимо з цього хіт». Він каже: «Так ні, я її написав на задньому сидінні таксі, поки їхав на