Коли чоловік подзвонив, щоб повідомити, що війна почалася, Гліб спав у своєму ліжечку вдома, у рідному Северодонецьку. Настя зупинилася над сином, шкода було його будити. Але вона — журналістка, чоловік — військовий, їхню адресу давно опубліковано на сайтах терористичної «ДНР». Рано чи пізно до них би прийшли, тому залишатися не було й думок.
Гліб взяв свій дитячий рюкзак, упакував кілька невеликих іграшок, і вони виїхали евакуаційним поїздом. «Сіли і не знали, де вийдемо», — згадує Настя 24 лютого. Опинилися в Ужгороді, потім виїхали в Словаччину.
Її мама залишилася в Северодонецьку. «Я була в відчаї, — каже Настя. — Переживала і за маму, і за чоловіка. У той важкий момент я не могла стати для Гліба підтримкою, бо сама була в стресі. Іноді могла зірватися, наорать. Було соромно, потім просила вибачення. Коли у нього почалися тики, дуже себе винила, бо думала, що зламала дитину».
Після чотирьох місяців у Словаччині Настя з Глібом переїхали в Дніпро. Тут вже жило багато їхніх знайомих з Северодонецька, і батькові Гліба було ближче добиратися на короткі відпустки. Гліб пішов у садок, а потім у школу.
Хлопчик не згадував про дім, не говорив, що сумує. Але розплакався, коли побачив таку дитячу палатку, яка була у нього вдома. А в листі написав: «Ми, українці, переможемо, а потім поїдемо в Северодонецьк».
У школі спочатку було нормально. Але Гліб не любив домашніх завдань, йому було важко писати, він не міг зосередитися. Все допомагала робити мама.
Після весняних канікул ситуація погіршилася. Від слова «школа» у хлопчика починалася істерика. Він зовсім не хотів туди йти. «Я його забрала, ми трохи займалися вдома. Але я бачила, що відбувається щось не дуже здорове, — говорить Настя. — Страждала, що щось роблю не так. Було так важко, ніби глиба придавила. Мені не з ким було поділитися відповідальністю — чоловік приїжджав дуже рідко».
Настя повела Гліба до психолога в центрі благодійного фонду «Голоси дітей». Юлія Сахарова, яка працювала з Глібом, описує хлопчика як жваву дитину з мінливим настроєм. Він не відразу пішов на контакт. «Два переїзди, розлука з батьком — це все для нього великий стрес, який переріс у постійну тривожність», — пояснює психолог.
На заняттях Юлія розмовляла з Глібом про почуття, допомагала розпізнавати потреби, управляти емоціями та реакціями. З допомогою малюнків вони досліджували, чому Гліб кричить. І говорили, що крик можна замінити словами і сказати, чого саме не вистачає зараз, чого хотілося б. Так вони дізналися, що іноді під час крику Глібу хочеться обіймів.
Приблизно з третього візиту хлопчик почав приходити на заняття з радістю: «Раніше він не дуже вступав у діалог, закривався, йому було важко спілкуватися, — говорить психолог, — а тут живий, включений, розповідає історії. Почав усміхатися, вітатися! Одного разу я зайшла, а він мені: “Юля, привіт! Як твої справи?”».
Настя засміялася: «У нас зміни».
Юлія кивнула: «Бачу!».
Також психолог помітила, що в допомозі потребує мама хлопчика — щоб відновитися і мати сили виховувати сина не тільки в тяжкі часи війни, але ще й з діагнозом, про який вона нещодавно дізналася.
Більше за все, говорить Настя, їй допомогли розмови: «Говорити про себе, свої почуття, про те, що відбувається — це дуже лікує. Після кількох зустрічей з психологом я стала почуватися впевненіше і вже не думала, що все погано».
Направлення Гліба до психіатра Настю не налякало, а встановлений діагноз — РДВГ — навіть приніс полегшення: врешті-решт стало зрозуміло, як діяти. Настя взялася за вивчення, приєдналася до спільноти людей з РДВГ у Facebook, читала їх історії, поради, коментарі. Зрозуміла, що РДВГ — це набагато більше, ніж «дитина, яка постійно бігає». Прояви можуть бути різними: істерики, імпульсивність, супутні розлади. У Гліба, наприклад, були нервові тики.
Чим більше Настя вивчала тему, тим більше змінювала своє ставлення до поведінки Гліба. Більше шкодувала і менше вимагала. Він сам їй говорив: «Ти мене, будь ласка, шкодуй».
«Це, мабуть, головне: не сварити за емоції, а підтримувати, — говорить Настя. — Буває важко, бо є упередження, що дитина в певному віці повинна вести себе більш доросло. Те, що ми прощаємо малюкові в три роки, не очікуємо від школяра. Але з РДВГ здатність контролювати себе може бути менш розвинутою, це потрібно враховувати. Я більше не сварю сина, коли він не хоче йти з майданчика і падає на траву. Я підходжу, обіймаю і кажу, що це нормально. Кажу: "Давай я тебе пожалію, ми заспокоїмося і підемо". Так само з домашніми завданнями. Вже не думаю, що він мені на зло пише ці завдання дві години. Розумію, що для нього це складний процес. Не сварю, а хвалю. І це приносить результат. Він більше розслабився. Став швидше заспокоюватися, коли відбувається щось неприємне».
У цьому навчальному році Гліб знову пішов до школи. Зараз займається з вчителькою індивідуально. Так йому легше, немає шуму, дітей, нічого не відволікає. Анастасії важко сказати, повернеться чи Гліб до занять у класі. Поки її просто радує і див