Острів Зміїний. Слово тим, кого вважали мертвими.

На острові Зміїному загинули прикордонники, і їм посмертно присвоять звання Героїв України. Так у своєму відеозверненні від 25 лютого 2022 року заявив президент Володимир Зеленський. Про морських піхотинців, які 24 лютого о 03:30 зайняли бойові позиції серед скель, у цьому зверненні мова не йшла.

25 лютого, можливо, саме в той час, коли президент записував відео, російські десантники виводили українських бійців зі Зміїного на свій корабель — для них почалися місяці і роки полону. Допомога, яку обіцяло командування на світанку 24 лютого, так і не надійшла.

«Я тоді передав командуванню координати крейсера “Москва” та інших російських кораблів, які тримали острів під прицілом, думав, що наші чимось по ним ударять, що ситуація зміниться на нашу користь. Але цього не сталося», — згадує підполковник Ярослав Крикливий. У лютому 2022 року на Зміїному він був старшим лейтенантом, офіцером 88 батальйону морської піхоти. І саме він 24 лютого став на острові головним — і над цивільними, і над прикордонниками, і над бійцями ЗСУ.

За проханням hromadske Ярослав Крикливий та його бойові товариші зі Зміїного — Вадим і Сергій — згадали перші доби великої війни на острові, коли вони, за словами командира, були як миші в клітці. Далі — їхня пряма мова.

Вадим Нестеренко

Військовослужбовець 35 ОБрМП. Після захоплення росіянами Зміїного пробув у полоні майже 2,5 роки.

Ми жили в будиночках. Кажуть, колись на Зміїному хотіли створити туристичний центр, от їх і побудували. А наша столова була в іншому, більшому приміщенні. Продукти доставляв вертоліт, готували ми самі.

Цивільні, які працювали на маяку і на причалі, тримали курей, кілька ягнят. На острові було дуже багато мишей — бачив, як чайки вміло ловили їх на льоду. Дикі коти жили в печері, до них було неможливо підійти — кидалися на людей. Не знаю, як вся ця живність пережила обстріли. Таких сильних вітрів, як на Зміїному, напевно, більше ніде немає. Без бронежилета на патрулювання не вийдеш — вітром могло здути в море. Через вітри там ніякі дерева не росли. Взагалі на цих скелях нічого не росло — бо землі там майже не було — ніякого окопа не вироєш.

Ніхто з нас не думав, що ця глыба каміння, цей острів, комусь буде потрібен. Ну сидимо ми на острові, прикордонники охороняють морську межу, спостерігають за рухом суден, ми охороняємо острів. Говорили хлопці, що у прикордонників зброя була більш солідна, ніж наші автомати, але я особисто її не бачив. Все на острові було розраховано на те, що на Зміїний ніхто не буде нападати.

24 лютого нас підняли по тривозі о 03:30. Передали, що до острова летить російський бомбардувальник. Я сидів, курив сигарету і думав, що зараз він прилетить, і мене більше не буде. Але до такої думки я звик ще з 2014 року, коли пішов у ЗСУ добровольцем. Той літак тоді чомусь повернув на кордон.

Коли перший бомбардувальник розвернувся на кордоні, ми почали готувати свої зенітки до бою. У нас запасу снарядів було достатньо. Якби у нас було нормальне укриття — могли б вести бій довго. Але на Зміїному не було укриттів ні для зеніток, ні для людей. Укритись можна було тільки серед каменів, під пирсом. Бомби падають, розбивають ці камені, і дрібні камінці розлітаються, як уламки снарядів. У мене досі багато таких камінців у тілі, хоча я їх уже багато витягнув.

Словом, ми готувалися стріляти. Але «Москва» підняла червоний прапор — це за морськими законами сигнал про оголошення війни. Кораблі трохи відійшли від острова, і прилетіли дві російські «сушки». В перший же захід вони зруйнували маяк на острові і наші дві зенітки. І ми залишилися з автоматами проти літаків. «Сушки» літали парами кожні 30 або 40 хвилин, робили скиди. Чотири або п’ять пар таких було. А ми від їх бомб рятувалися тим, що добре бігали, шукаючи хоч яке-небудь укриття. А коли літаки відпрацювали, по нас почали стріляти російські кораблі.

У нас і крім мене були хлопці, які воювали під час АТО і ООС. Я мав справу з росіянами в ближньому бою. Але багато хлопців панікували — це був страх. Що взяти з 22-річних пацанів, які тільки прийшли служити і не були ні в яких боях? У мене був досвід, але мені хотілося, щоб це все швидше закінчилося.

Російський десант підійшов десь о 18:00. Можливо, з «вишок Бойко», вони ж там сиділи, росіяни. Це кілометрах у п’яти від острова. Було три десантні човни, по шість чоловік у кожному. Якби ми відкрили по них вогонь, то від нашого острова нічого б не залишилося — за ними стояли військові кораблі, літаки. Росіяни висадилися на пирсі. Ми не вступали з ними в бій — команди ніхто не давав. Наш старший сказав, що поки чекаємо. А потім наші командири вирішили, що будемо здаватися — у нас не було важкого озброєння, щоб протистояти військовим кораблям. Командир нам спас життя, тому що я думав, що так і залишуся на тому острові. Я там зробив все, що від мене залежало.

Росіяни сказали, щоб ми залишали зброю і спускалися на пирс. Ми просто кидали автомати — вони потім бігали по острову, їх збирали. Ми спустилися, і нас поклали мордою на пирс. Росіяни нікого не чіпали, повели себе, як адекватні військові.

Коли оголосили, що на Зміїному всі загинули, ми ще на острові були. Мої батьки п’ять днів були переконані, що я мертвий. У них був великий стрес. Мама дуже важко це перенесла. Я дуже хочу знати, чому захисників Зміїного тоді оголосили мертвими.

Про те, що наші потопили «Москву», я дізнався в полоні. До нас у камеру залетіли специ і почали стукати. І сказали, що ми вас б’ємо, тому що «