Як почувається анархіст в армії? Колишній полонений Кремля Саша Кольченко про страхи, відповідальність та любов.

«У людей є схильність створювати собі кумирів, мати до них якісь завищені очікування, покладати на них певні надії. Коли в 2019 році ми з Олегом повернулися з російської в'язниці, мені здавалося, що українці хочуть бачити в нас якихось лідерів громадської думки. А я — звичайна людина, як і всі інші. Просто так склалися обставини, що я опинився у в'язниці і що моя справа отримала таку гучність. Ось і все. Я був громадським активістом, але мені не хотілося бути якимось лідером. Після в'язниці я хотів донести людям інформацію про те, що таке сучасна росія, розповісти про політичних в'язнів, які ще залишалися за ґратами. Але в той же час хотілося на час поставити на паузу свою громадську активність або змінити її форми, відпочити, вирішити якісь особисті питання. Але сталося повномасштабне вторгнення, і з паузою не вийшло», — говорить Саша.

Ми розшукали Олександра Кольченка, щоб запитати про його сьогоднішнє життя та службу.

«Ніхто не краще нікого»

Саша, Крим першим з українських регіонів зазнав російської агресії. Ви думали про те, щоб піти в армію ще в 2014 році?

Один мій кримський товариш у 2014 році запропонував мені піти в АТО, але на той момент я вже був у російському розшуку, і було б ризиковано намагатися виїхати з півострова. Загалом, мені тоді здавалося важливим здійснювати громадянський спротив в окупованому Криму. Я, мабуть, не був готовий до фронту — страх бути пораненим, убитим відігравав свою роль.

У 2022 році страху вже не було?

Був. Але коли росіяни вже вийшли на околиці Києва — вже не до страху. Він і зараз залишається. Але з 2014 року обставини змінилися: у 2022 році я усвідомлював, що одного разу росіяни вже витіснили мене з мого дому, з Криму, і чекати, коли це станеться вдруге, я не хотів. Офіційно мобілізувався 6 травня.

Що думаєте про тих, хто ухиляється від мобілізації — готові навіть Тису переплисти або укласти шлюб з людиною, що має інвалідність?

Тиса, фіктивні шлюби. Мені здається, що це якось нікчемно, принизливо для людини. Я думаю, що ухилення як явище існує тому, що людям просто може бути страшно. Але якщо ти перекладаєш свою захист від ворога на іншого, то виходить, що ти вважаєш себе чимось кращим за інших. А ніхто не краще нікого.

Де ви воюєте зараз?

В артилерійському дивізіоні 67 бригади, на Курському напрямку. Хоча слово «воюєте» щодо мене — це дуже голосно сказано. Адже в бойовому підрозділі у мене небойовий пост — в основному працюю з паперами. Бронік і шолом надягаю дуже рідко. На війні потрібна всяка робота, в тому числі й паперова — з різними документами. Мене призначили її робити — повинен виконувати.

Ваше сприйняття війни змінилося з 2022 року?

Не знаю, чи буде моя думка релевантним, тому що я ні дня не був на передку. Єдине, що можу сказати: хочеться якнайшвидше перемоги. Війна вже сприймається трохи як рутина. Здається, що втомився. Важко переносити загибель і поранення хлопців, втрату техніки, яка забезпечує виконання бойових завдань. А потім дивишся на побратимів, які знаходяться на передній лінії і постійно знаходять у собі сили воювати, і сам собі кажеш: «Не з'їхав ти з глузду?»

В чому для вас полягає перемога України? Припинення бойових дій на нашій території, виведення росією своїх військ з наших земель, наш вихід на кордони 1991 року, розпад росії як імперії? Чи щось інше?

Я думаю, що вихід на кордони 1991 року не гарантує нам безпеки. Та й припинення бойових дій. Адже навіть якщо війна припиниться, російська загроза все одно залишиться — і не лише для нас, а й для інших сусідів росії. Варіант максимум — це розпад росії. Але поки говорити про перемогу рано — на цьому етапі війни росіяни просуваються.

Не хочу, але треба

У юності вас цікавив пацифізм — і ось ви пішли на фронт. Змінили погляди?

Ні. Я ніколи не називав себе пацифістом. Я є противником мілітаризму — як державної ідеології, орієнтованої на експансію. Але я визнаю право українців на самооборону і перемогу над агресором. Тому логічно, що я перебуваю в Силах оборони України. Перед нами зараз стоять дуже серйозні виклики, ми боремося за своє існування проти абсолютного зла, яке втілене в російській імперській політиці. Тому для мене не було жодних проблем у питанні мобілізації. Так, мені як людині не хочеться брати участь у війні. Але справа в тому, що потрібно. Мені здається, що, крім військового, жодним іншим шляхом українська перемога неможлива.

Так дивно чути від вас, який роками сповідував анархістські погляди, про «треба» як головний аргумент. Хіба для анархіста має значення «треба»?

Має значення оцінка ризиків і загроз. Взяття відповідальності за те, що відбувається, усвідомлення, що ніхто не повинен відвойовувати тобі свободу, ніхто не повинен захищати твої права і свободи — тільки ти сам. Мені важливо брати участь у цьому, тому що було б нечесно, що іноземці з-за кордону приїжджають в Україну захищати нас, а я, маючи руки-ноги, залишаюся осторонь.

Анархісти виступають за зменшення ролі держави в суспільстві, за розширення участі громадян в управлінні через самоврядування. Як ви, прихильник анархізму, сприймаєте посилення ролі держави в суспільстві під час війни? Чи не призведе це до авторитаризму у владі?

Ризик розвитку авторитаризму є, але якщо порівнювати його з ризиком військової поразки і геноциду, то тут не такий вже складний вибір. Зараз нагальна проблема — російська агресія. Розберемося з нею — візьмемося за інші, зокрема потенційну загрозу авторитаризму, якщо це буде актуально. У минулому найбільш гостро така загроза існувала для українців у 2013-