Директор у 19, Герой України у 25. Історія командира розвідроти, що заходила на Курщину.

«Ну все, приплили»

Як і будь-який хлопець, який хоче заробити, я почав працювати ще підлітком. У 14-15 років підробляв на будівництві. Перша офіційна робота — офіціантом у 18. Через кілька місяців зрозумів, що це не моє, і зосередився на навчанні.

Ще в школі я обрав юриспруденцію. Думав, буду або адвокатом, або юристом. Під час стажування в міськраді та поліції, де здебільшого була робота з документами, зрозумів, що до державних структур я теж не хочу мати відношення. Тож обрав для себе бізнес-сферу.

Під час навчання підробляв в агентстві нерухомості. Мене досить швидко, через дев'ять місяців, призначили директором. Тоді мені було 19. Якось так воно пішло — мабуть, просто знайшов свою сферу.

Потім почалися «ковидні» часи. Пам'ятаю, приходжу в офіс, де зазвичай було 20 людей, а ніхто не вийшов на роботу. Ось буквально ніхто. Тоді я подумав: «Ну все, приплили. На цьому, мабуть, моя кар'єра піде під откос».

Але я і ще кілька працівників змогли врятувати компанію. Я зрозумів, що здатен витягнути чиєсь бізнес з кризової ситуації, і подумав: «Який мені сенс тут працювати, якщо я можу успішно управляти власною справою?» І в 20 років, ще в часи ковиду, заснував своє агентство.

Зараз ми стали Metrum — досить сильною компанією на ринку Львова. Ми вже дійшли до того, що надаємо всі послуги в сфері нерухомості. Тепер бізнес працює без моєї участі. У нас є два директори, є мій партнер, який все контролює. Компанія працює і процвітає. Я поки зосереджений на іншому.

До речі, минулий досвід — вміння управляти людьми — дуже допоміг в армії.

Плюсом було і те, що я навчався на юриспруденції. Всі ми знаємо, що таке армія. Це 18 журналів і 20 типів рапортів. Там чорт ногу зламає, якщо досвіду немає. Мені було легше, тому що я хоча б розумів, що таке документи і як з ними працювати.

«Іди відпочивай, ще не твій час»

Моя бабуся була причетна до УПА — допомагала повстанцям. Все в родині про це знали. Тому я ріс з розумінням, що якщо, не дай Бог, почнеться війна, то я приєднаюся до захисту країни. Паралельно навчався в університеті внутрішніх справ на військовій кафедрі.

А ще свою роль зіграла школа. У нас був історик, який добре викладав свій предмет. І пам'ятаю викладача «Захисту Вітчизни» — специфічний чоловік, але так само прищеплював патріотизм. Він сам пасічник і часто приносив банки з медом, робив чай, так починав заняття. Коли тобі 15-16, то, в основному, не дуже хочеться йти на останній урок. Але до нього ми йшли.

Я був школярем, коли в 2014 році почався Майдан. У нашому місті — Радехові — збудували Меморіал Небесної Сотні. Ми всі знали, що відбувається. Тоді дивився телевізор і дуже хотів допомогти. Переживав, що не міг приєднатися. Але я дождався свого часу.

24 лютого 2022 року моя дружина з дітьми виїхала за кордон і вивезла ще дві сім'ї. Я вирішив приєднатися до війська. Звичайно, було страшно. Але я усвідомив: якщо зараз не піти захищати свою державу, то в нас її не буде. І те, що нам передали предки — землю, історію, культуру — все знищать.

То, як я потрапив в армію, нагадує квест. Це був кінець лютого. Мені якраз виповнилося 23 роки, і мене не хотіли брати, мовляв, молодий, без бойового досвіду. Хлопців з досвідом в АТО і старших брали, а молодь відсікали: «Ідіть відпочивайте, ще не ваш час».

А потім міський голова Львова Андрій Садовий записав відео про створення нової 125 бригади. Ввечері я зібрався і поїхав. У новій бригаді було багато місць, тому мене взяли.

Нас довго готували. На позиції виїжджав батальйон за батальйоном. Ми їхали останні — на фронт я потрапив наприкінці 2022-го.

Де опинюся — не знав. Не було достатньої військової кваліфікації, щоб вибирати. Хотілося якнайшвидше отримати зброю і захищати Батьківщину. Я взагалі думав, що ми сядемо в автобус і поїдемо відбивати Київ. А так воно не вийшло.

«Тут зі мною мій кальян»

Я відразу потрапив на посаду командира: спочатку взводу в 103 бригаді, а пізніше розвідроти 103 бригади ТрО. Уж так доля випала, що почав займатися розвідкою.

Як я став командиром так швидко? Це краще знають ті, хто мене призначив. Але я думаю, що це заслужено: оточуючі бачать твої результати.

Мені пощастило з людьми. В ТрО були добровольці, серед яких і бізнесмени. Це були свідомі мотивовані люди. А ще пощастило з сержантом. У нього був бойовий досвід, і він навчив мене. Звичайно, були і непрості моменти, як і в кожному колективі.

Не сприймати як командира мене не могли: авторитет і максимальне довір'я отримав після перших виходів і перших завдань.

Коли люди бачили, що я постійно з ними, на «передку», ми разом виконуємо завдання, спимо в одних окопах або бліндажах, їмо однакову їжу, то почали поважати. І, до того ж, коли ми добре відпрацьовували, всі живі і здорові, то цінували це. Але це етап, до якого потрібно дійти.

Мені доводилося працювати і з іншими командирами, яким по 24-25 років. Це зовсім нормальна практика. Вік не має значення ні для солдатів, ні для командирів. Важливіше те, який ти чоловік, як ти будуєш роботу, який у тебе колектив.

Іноді доводиться підвищувати голос, якщо цього вимагає ситуація. Наприклад, коли хтось не розуміє або не до кінця викладається. Пояснюю, чому це важливо, чому потрібно намагатися. Але не можна поводитися як якийсь неадекват