«Медична команда. Сімейна команда». Як рятує онкохворих дітей подружжя лікарів Охматдиту Лесі й Олександра Лисиць
Ляльки хворіли на вітрянку
На вході три дитячі візочки. Квіти у вазонах. І тиша.
«З цієї сторони все ок. Ходімо, проведемо вам екскурсію», — мене ведуть коридорами Леся й Олександр Лисиці. Він — онколог-гематолог, завідувач відділення трансплантації кісткового мозку. Вона — офтальмологиня-онкологиня.
Їхній сім’ї уже вісім років. Та пліч-о-пліч борються за життя маленьких пацієнтів ще довше:
«Ми прийшли сюди інтернами в різні відділення, — згадує Леся. Вона йде неквапливо, її рухи повільні, голос тихий, але сильний. — Я офтальмологиня, та мене завжди цікавила онкологія. Тато казав: «Тільки не онкологом!» Ну… Я пішла на «дівочу» спеціалізацію — офтальмологію. А втім, батьки взагалі були проти, щоб я стала лікаркою. Самі вони лікарі».
Ми піднімаємося ліфтом у відділення трансплантації кісткового мозку та імунотерапії. З-під стійки реєстрації визирають дві пари очей і знову ховаються:
Це наші діти, часто беремо на роботу, — усміхається їм Леся. — Я теж виросла в лікарні, мої ляльки хворіли на вітрянку, я виписувала їм призначення. Та була хворобливою дитиною, і тато думав, що я не потягну. Не тільки потягнула, а й діагностую онкологію очей і проводжу складні операції. Дружина завідувача відділення ревнувала: як це ще якась жінка буде оперувати?
На рюкзаку напис «мрії»
Стіни коридору вражають фентезійними малюнками:
«Ми запрошували художників і малювали самі, — розповідає Олександр. Голосно й гордо. Це відділення він виростив, наче дитину. Вкладав свої креатив і кошти. — Першим став цей кит. Стіну під ним пошкодила ударна хвиля, доведеться переробити все».
Справа від стійки вхід у дитячий стаціонар. Через скляні двері видно дітей у масках. Тут вони отримують необхідні процедури й потім ідуть додому. На стіні біля дверей намальований хлопчик — він сидить з рюкзаком і дивиться в небо. На рюкзаку напис «мрії».
«Дитина входить у це відділення з мріями. Виходить здорова, і перед нею відкривається всесвіт, — Олександр підходить до малюнка впритул і пильно вдивляється в нього. — Тут усе зроблене так, щоб діти налаштувалися на перемогу над хворобою. Я завжди питаю в них: «Що ти будеш робити, коли одужаєш?». У маленьких багато мрій і планів. Нам вони можуть здатися смішними… Від підлітків можна почути: «Ну… Не знаю, буду грати у відеоігри вдома». Тоді я ставлю питання так: «Навіщо тобі одужувати, якщо ти не знаєш, для чого тобі здоров’я?». Для мене важливо, щоб було бажання жити. Лікування може тривати роками. Воно фізично й морально непросте. Тому має бути мета», — з металом у голосі каже Олександр.
«Хто це?» — «Мохнатік!»
Ми виходимо на лоджію, що стала балконом: суцільне скло розлетілося подекуди вщент. Від стелі до підлоги гуляє вітер. Звисають шматки підвісної стелі й люстри на дротах. Якщо абстрагуватися, схоже на плоди урбаністичного саду.
«Тут стояло двоє лікарів, — Олександр показує на ділянку лоджії. — Ми не знали, чи вони живі… Живі. Пошкоджені комунікації. Бачите, вентиляційна система стирчить? Узимку рідина в ній замерзне, якщо не полагодити. Тому буде ще дорожче ремонтувати».
Крім денного стаціонару, дітей тут зараз немає. Деякі палати готують до експлуатації, але більшість лишиться порожніми до закінчення ремонту.
У нас є можливість зайти в ті, що зазвичай стерильні: зручне ліжко, веселі шафи, мапа світу на стіні. Система подачі стерильного повітря, вікно, яке неможливо відкрити. Усе за новітніми стандартами ВООЗ. Кожна — це окремий бокс із масивними дверима.
Біля входу — дошка: сюди записують ім’я та діагноз пацієнта, а також умови перебування в палаті: тільки халат, халат + маска чи якось ще. На деяких лишилися дані дітей на момент обстрілу. На одному маркером виведено: «Любимо вас».
«Діти тут до й після пересадки кісткового мозку, — каже Олександр. — Загалом вони живуть тут близько місяця. І я за те, щоб вони не ставили життя на паузу під час лікування. Так, нові умови. Але життя триває. Ми питаємо, який подарунок можемо зробити для них. Емоційний, який запам’ятається. Тож діти літали на гелікоптері, літаку, на повітряній кулі. Варив один хлопець борщ з Клопотенком після виписки. Дорофєєва та Дзідзьо приїжджали, співали. Поліція, пожежники».
До дівчинки, що не бачить, Монатік приїхав, — із сумною усмішкою розповідає Леся. — Почав співати, питаємо її: «Хто це?». «Мохнатік!» — каже. І розплакалася від радості. Іноді мені доводиться видаляти дітям очі… Щоб вони жили. Час від часу мої пацієнти стають пацієнтами Саші.
Порятунок від дракона
Олександр з теплотою дивиться на Лесю: «Медична команда. Сімейна команда».
Стосунки зав’язались у них на корпоративі:
«Сиділи спина до спини, — весело згадує Леся. — Пропозицію мені зробив тут, у лікарні, на сходах після завершення робочого дня. Виглядало так, наче лікарня — це замок...»
«...А я рятую тебе від дракона — роботи», — усміхається Олександр.
Кабінет Лесі нині без стелі, кабінет Олександра вцілів. Тут є чашка з фотографією сім’ї на виписці: «Така світла дівчина пацієнткою була, — розповідає лікар. — Мало таких людей… Вона як янгол. А он іграшка «Феррарі», бачите? Це батьки пацієнта подарували. Щоб моя мрія про цю машину теж здійснилася колись».
Браслет з нескінченністю
Олександр бере зі столу яскраві переплетені гумочки: «Це донька сплела. Думали, що браслет, але ні: сказала, що брелок. Браслет у мене інший є…»
Він обережно дістає з шафи коробочку з бантиком. Повільно відкриває її та бере до рук металевий браслет із символом нескінченності й написом love на чорному шнурочку:
«У неї була резистентна форма раку. Кілька курсів лікування… Не допомогло. Запропонував експериментальне: погодилася. Спрацювало. Вона подарувала мені цей браслет… Через півроку дівчини не стало. Їй було 19 років. Прожила лише півроку — і хвороба повернулася. Але в неї були ці півроку».
Гладить браслет, кладе назад до коробки, обережно закриває її, ставить назад до шафи: «Не було такого, щоб я не міг працювати чи хотів піти з професії. Було, що не хотілося нічого. Після таких випадків складно зберігати ентузіазм. Рівень виживаності в нас зараз дуже високий — 85 %. Якщо рецидив — 80 %. Щодня ми працюємо на його підвищення».
Перша неродинна трансплантація
Стовбурові клітини здатні врятувати життя пацієнтам із захворюваннями крові. Родичі не завжди можуть стати донорами, тому майбутнє за неродинними донорами. Трансплантацію від неродинного донора вперше в Україні провели тут, в Охматдиті:
«Пацієнт народився з імунодефіцитом, — згадує Олександр. — Йому ще року не було на момент трансплантації, але робити треба було терміново. Я знайшов донора в Німеччині. Вартість клітин непідйомна — 30 тисяч доларів. Що робити? Я їм прямо написав: скиньте половину суми, бо нема чим заплатити. Іншу половину закинули знайомі стоматологи. Був ковід. Березень, обмеження перельотів. Знайшов приватний літак: ще одна людина просто погодилася допомогти хворій дитині. Ми зробили це. Так у нас відбувся старт неродинної трансплантації. Назарчику зараз п’ять років».
Щоб стати донором стовбурових клітин, потрібно здати… слину: «Нині в нашому реєстрі лише 14 тисяч чоловік, — розповідає Леся. — Це дуже мало. Багато забобонів і мало інформації. Насправді все просто: здаєш слину й потрапляєш до списків. Якщо є сумісність із пацієнтом — телефонують. Проходиш обстеження. Усе ок? Кілька днів приймаєш препарат, що стимулює вироблення стовбурових клітин. Далі здаєш у кілька етапів кров, з якої потім виділяють ці клітини. Рятуєш життя».
…Посеред відділення над диванчиками висить маленький дзвіночок. На виписці пацієнт має подзвонити в нього та сповістити всіх: я переміг рак. Зараз він мовчить. Але сімейно-медична команда Лисиць зробить усе, аби він знову дзвонив. Ще частіше, ніж раніше.
