"Зупиняти ворога треба всією країною, а не так, як зараз: в частині країни вiйнa триває, а в іншій - її немає", - офіцер Нацгвардії Михайло Вернигора
Бої в Маріуполі та поранення під час спроби евакуювати українського воїна, ампутація руки на "Азовсталі", полон, звільнення, адаптація, реабілітація і знову служба. Таким був шлях Михайла Вернигори, офіцера Нацгвардії, з 2022 року. Однак для нього війна розпочалась у 2014 році — з підготовки до звільнення Слов’янська на Донеччині. І, попри втрату руки, його боротьба триває.
Про "Азовсталь", росіян, полон, службу, побратимів та тих, хто ховається від війни — відверто поговорив з Анною Мірошниченко. У програмі "Хто з Мірошниченко?" Михайло Вернигора, офіцер Нацгвардії, розповів, якою бачить війну та що потрібно для її завершення.
ПРО ПРОТЕЗ
- Ви прийшли на інтерв’ю без протеза, ми з вами перед цим говорили, вам не зручно, ви не хочете його носити?
- Зараз робота більш сидяча і в тебе додаткова вага, яка постійно тут, і трохи дає на спину і ввечері починає боліти спина, тому коли ти просто сидиш і нічого не робиш — тоді з ним не зручно, а так в принципі якщо у повсякденному житті ти ним користуєшся, також потрібно навчатися. Просто довгий період був без протеза і звичка без протеза, ти вже приловчився деякі моменти однією рукою робити, те, що люди роблять двома руками, ти робиш однією. І коли ти вже з протезом, можливо, це наша лінь, тому що з протезом потрібно навчитися.
- А що вам досі не зручно? До чого ви все ніяк не можете звикнути?
- Вже такого немає, за кермом, в мене в принципі практики водіння з двома руками майже не було, тобто це перший автомобіль, я його придбав вже без лівої кінцівки, сів і поїхав і нормально.
ПРО БОЇ ЗА МАРІУПОЛЬ ТА ПОРАНЕННЯ
- Все ж таки про ваше поранення. Як ви зазнали поранення в Маріуполі?
- День взагалі почався дуже погано, ми вже були в приватному секторі і мали займати одну з вулиць, і коли пішла крайня група, в кожного були розподілені свої точки, свої позиції, крайня група пішла займати свої позиції і вони потрапили в засідку, ми розуміли, що там вже є, не розуміли, звідки ведеться вогонь, але розуміли, що там є противник і тут не можна займати, ми відтягнулися. І потім було ухвалене рішення на вулицю вище займати, бо вже нижче вулиця контролюється. Спостерігали, противника ми так і не виявили, але ми знали, що він десь там є, і з тієї групи, яка була попередня, що потрапила в засідку, одного зразу вбили, а один був поранений. І наше завдання було його витягнути звідти. У нього була радіостанція, ми тримали зв’язок, і він спочатку не міг нас зорієнтувати, де він хоч приблизно перебуває. Ми пішли, я і ще один підполковник з прикордонної служби, підполковник Тарасенко Олександр, полізли, не розуміючи ні звідки вогонь ведеться, ні де противник, але потрібно було витягувати, нам це вдалося, ми його витягнули. У тому дворі, в якому ми ходили, спостерігач побачив якийсь рух. І найоптимальніший варіант був з протилежного будинку подивитися, він трошки вище стояв, я пішов у той будинок. Коли я почав заходити в той будинок, в мене зразу пішла черга, виявилося, що там вже був противник. У руку близько п’яти-шести влучень з відстані 3-4 метри, автоматна черга. Група була оснащена, швидше за все, це був їхній спецпідрозділ ГРУ.
ПРО "АЗОВСТАЛЬ" І АМПУТАЦІЮ
- Після поранення ви потрапляєте на "Азовсталь", хто вам надавав допомогу?
- Хірурги.
- Як це було?
- Один із них, Герасименко Євгеній Петрович і Альбов Андрій Олексійович. Герасименко — це той хірург, який на вертольоті уже в оточений Маріуполь прилетів для надання допомоги.
- В яких умовах це відбувалося, чи були медикаменти?
- На той період ще медикаменти були, тому що мене під анестезією робили.
- Тобто, вам…
- Ампутували руку там, у бункері "Азовсталі", і тоді ще була анестезія, мене зробили наркоз, і я вже прокинувся без руки. Умови? Це була така невеличка кімната, можливо, 3 на 5 метрів. Там стояв стіл якийсь. Це одна кімната, в якій хоч плитка була, в решті цього бункера просто була земля, пил постійно. Лежачі поранені не мали можливості помитися, навіть лице вмити, десь вологі серветки якісь були, а так шкіра сірого кольору, просто грязь. Коли вже був прильот на цей бункер і частково бункер був пошкоджений, нас по інших бункерах розподілили. Це також була дуже ризикована ідея, без засобів бронезахисту, з однією рукою по розваленій "Азовсталі": ідеш десь під землею, десь по завалах, десь по металу.
- Був шанс не дійти до бункера?
- Постійно бомбили, постійно дрони літали, це як лотерея — пощастить — не пощастить. Наприклад, харчування — на бункері, де поранені перебували, готувати не було можливості, тому приносили з іншого бункера. І часто хлопцям з іншого бункера, які приносили їжу, поранені просто аплодували, тому що бували такі випадки — приходить 5 осіб, слава Богу доходять, але назад на бункер повертались двоє, а троє вже залишалися як поранені.
- Яка найстрашніша у вас картина перед очима, якась асоціація з "Азовсталі"?
- Саме перебування на "Азовсталі", це була картина страшна, а безпосередньо в цьому бункері, де поранені перебували, де під кінець вже медикаментів, перев’язувальних матеріалів, майже нічого не було, коли просто рану розмотують, а там вже черви лазять... А з харчування — стаканчик одноразовий, пів стаканчика готової каші на добу. Але ж людина поранена, потрібно відновлення, вітаміни. Бункер, де поранені перебували, обстрілювався цілодобово. І не було способів завезти харчі.
- Ви зараз розповідаєте таке жахіття, я думаю, що багато хто забув вже цю історію.
- Так.
ПРО ПОЛОН
- Правда, це забувається, з’являються якісь інші епізоди, я насправді дуже вдячна вам за ваші спогади. Я думаю, глядачі подякують, що ви таке пережили, приходите, нагадуєте нам, як насправді все це було і що таке війна.
- Ви знаєте, один момент те, що забулося взагалі. Хлопців ще багато в полоні з Маріупольського гарнізону, дуже-дуже багато. А населення місцеве, наше, вони думають, що всіх звільнили. Маріупольський гарнізон, відсотків 70-80 ще перебувають у полоні.
- Що з ними — не знаєте?
- Деяких ми знаємо місце перебування, але про стан здоров’я ми не знаємо, і ці люди там вже два роки. А були й такі, що в березні потрапляли в полон на позиціях, хтось у квітні.
- Ви теж побували в полоні, з "Азовсталі" ви вийшли і теж опинилися в полоні. Скільки часу ви там провели?
- Я був півтора місяця. Взагалі-то я не розраховував, що мене так швидко поміняють, тому що я офіцер. Але, як виявилось, такі як я, люди з ампутаціями, їм були нецікаві, і от у перший обмін потрапили 100 людей тяжко поранених, які перебували в інших лікарняних закладах Донецька, Луганська, і 22 особи — з Оленівки, з них 16 з ампутаціями. Перший обмін, вони всіх, хто в Оленівці був з ампутаціями, всіх віддали, вони нас називали "вечные трехсотные". Тобто людина, яка вже не стане в стрій для ведення бойових дій і яка для них не цікава.
- Казали в полоні, вот, "за что ты воевал"?
- Конечно.
- Яке ставлення було загалом?
- Таке, двояке. Той період, що ми були, перші півтора чи два місяці, відчуття таке було, що їх стримували, команди не було. Так, моральне приниження було.
- Це якісь висловлювання?
- Висловлювання, щоранкові гімни російської федерації, потім таке, моральне приниження — ви там всьо. Намагалися довести, що ми своїй країні не потрібні, от все, ми там вже Київ взяли, все взяли, а ви тут "отработанный материал", за що ви воювали, своїй країні не потрібні. Коли тобі це постійно повторюють, воно також дає своє... На той період з тими хлопцями, що я був, вони не вірили в це. Але ж якщо тобі упродовж двох років таке повторюють, то не факт, що ти не повіриш у це.
- Це ви говорите про тих, хто зараз перебуває в полоні?
- Так. Якщо тобі протягом двох років повторюють і тебе два роки не обмінюють, то ти починаєш вірити. Коли ти потрібен був, тоді так, ти працював, а потім все, ти відпрацьований матеріал. То люди вже, це суто моя думка, не всі такі морально стійкі. І навіть морально стійкі... поламати можна кого завгодно.
ЗВІЛЬНЕННЯ З ПОЛОНУ
- Ви пам’ятаєте, як ви зустрілися зі своєю родиною?
- Так.
- З дітьми. Які були у вас відчуття?
- Перше — страх. Страх як приймуть, як на це відреагують діти. Дружина підтримала, не переживай, все буде добре, з усім справимося разом.
- А з дітьми?
- Знову ж таки дружина в мене молодець, я їй вдячний на всіх етапах свого життя, вона мене підтримує, вона допомагає і думаю, вона підготувала дітей. Так, трохи слізки були, буквально 5-10 хвилин, а потім нормальна бесіда. Старший нічого не казав, а доця менша за ручку бралась, вона була в бинті, але нічого не запитувала, просто так за ручку — не боляче? Кажу: ні, все нормально. А потім, коли вони їхали, сівши в машину доця в дружини запитала: "Мамо, а коли папі ручку зроблять?"
ПРО ЗЛОЧИНИ РОСІЯН
- Чи були якісь такі умови, за яких ви б могли пробачити росіянам?
- Ні, взагалі. Ви що? Коли йде тотальне знищення цивільного й нецивільного населення. Коли ти їдеш містом, а замість дерев зліва-справа лежать накриті тіла, по всій вулиці, тому що спочатку була інформація, що їх будуть забирати і десь вивозити. А потім пішло потепління, почали просто у дворах масові братські могили робити і ховати. Як таке можна забути, пробачити?
Один водій, чого його переклинило, вийшов на вулицю і ночував у машині, яка стояла в ангарі, а вночі було два прильоти з літака, там така вирва була, капець. Ми прийшли, я дивлюсь, чогось бракує, а потім мені доходить, що двох ангарів просто немає, підходимо ближче — від машини залишився лише низ, сама рама. А він в кабіні спав, і нічого не знайшли взагалі.
- Страшне.
- От такі історії в пам’яті на все життя і найцікавіше — до дрібних деталей. Деякі моменти ти постійно перед собою бачиш, ти їх прокручуєш, ти їх пам’ятаєш і не виходить з голови. Це тобі вже на все життя. Так, день, коли я зазнав поранення, я пам’ятаю майже погодинно.
ЩО ПОТРІБНО ДЛЯ ПЕРЕМОГИ
- Як ви вважаєте, коли росія може зупинитися? Як нам зупинити росію? Це запитую, враховуючи останні новини про те, що підтримка у нас є від західних партнерів, слава Богу. Як спиняти, як перемагати — чи бачите ви зараз певний шлях?
- Спиняти і перемагати треба всією країною, а не так, як у нас зараз. В одній частині країни війна іде, а в іншій її немає, в іншій все добре. В деяких областях усе добре. У них добре було ще в серпні 2022 року, у них все добре, у них війни немає, тому що туди не прилітає, там немає постійних бойових дій, немає постійних тривог. І от доки усі люди не зрозуміють, що або ми живемо у своїй вільній країні, або ми годуємо незрозуміло кого і незрозуміло як. Поки всі не зрозуміють і не об’єднаються, а не так — "А чого я маю воювати"?
- Вас ображає, коли ви бачите такі епізоди або коли чуєте, як хтось каже "За що я там буду воювати?".
- Звісно, ображає, коли один тричі контужений, чотири рази поранений і він все одно туди іде, а другий сидить, зробив собі якусь інвалідність, а він лоб такий, що можна шпали крутить. Коли люди тікають і виїжджають за кордон — це зрозуміло, а є просто переїжджають. Один військовослужбовець, який родом із заходу України, служив строкову службу, підписав контракт, воює на Запорізькому напрямку, а коли він після поранення потрапив на захід України на реабілітацію і побачив там купу великих здорових мужиків, яким 35-40 років і в яких все добре в житті, бо вони туди повтікали із Запорізької області, правильно сказав — "Чого я маю їхати туди воювати? А вони тут сховалися і в них все добре". І так скрізь, і таких випадків купа. Просто поки люди не зрозуміють, що це війна не однієї людини, а це повномасштабна війна, і поки ми всі разом не почнемо битися з цим ворогом, то ми як жили в кріпацтві, так і будемо жити в кріпацтві і залежати від думок — що там скажуть інші. Нам не дадуть приймати самостійні рішення, ми будемо просто танцювати під чиюсь дудку.
- Ви могли б не вдягнути знову військову форму? За вашими показниками ви можете не служити більше?
- Я б міг би і без форми, але все одно щось би робив би, шукав би, допомагав би десь хлопцям, які звільнились. А просто сидіти, відпочивати і чекати на щось я б не зміг. Для чого тобі було оце все, що ми робили? Для чого хлопці скільки роблять зараз? Для чого це все робиться — щоб просто сісти в один прекрасний момент і відпочивати? Це неправильно.
- Ви хоч раз пошкодували про те, що тоді, у двотисячних, вдягли військову форму?
- Ні, взагалі ні разу я не пошкодував. І якби час повернуть назад, я б зробив все точно так. Нічого б не міняв би в плані військового. Можливо, десь у своєму житті особистому, в цивільному, якісь моменти були, яких би я не зробив, тому що є випадки, за які я дуже шкодую, це цивільне життя моє, я б цих моментів не зробив, а що стосується військової участі — ні. Для мене ця війна почалась ще 2014 року. Я 2 червня 2014 року вже був під Слов’янськом і брав участь у підготовці Слов’янська до звільнення, для мене особисто це йде ще з 2014 року.
- Скільки це триватиме, роки?
- Роки. Це так швидко не буде, тим більше, як то кажуть, з таким сусідом ворогів не потрібно. Колись були друзі, а на даний час це, я не знають навіть, як це назвати. На стільки це все цинічно і підступно. Зі мною був тоді командир, полковник Апухтін Дмитро Олександрович, Герой України, от він завжди казав, ще починаючи з 2014 року, що вони нам жить не дадуть, і їх треба просто знищувати. Так і сталося. Чи то заздрість, чи то не заздрість, я не знаю, як це назвати.
- Крапочку ставимо на цьому, чи хочете до українців ще звернутися?
- Я вже все сказав.
- Я думаю, ті, хто дивляться інтерв’ю, друзі, напишіть, що ви думаєте, герой до вас звернувся, а ви герою. Я думаю, що однозначно зараз будуть слова і подяки, і побажання Вам здоров’я.
- Ще десь трошки обкладуть, як зазвичай.
- Нехай.
- Ментальність така, гімна, щось, десь, комусь доказувати. А щоб щось зробити — простіше сидіти в телефоні щось писати.
- Я вам дуже-дуже вдячна за розмову. Ви, до речі, мій земляк і я дуже рада, що з вами познайомилась, так що тримайтеся, я думаю що ми ще про вас колись десь почуємо.
- Все може бути.
Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?"